Сльоза

Він нарешті присів за стіл. Обхопив голову руками. Тіло, стомлене від непосильної роботи, неприємно нило. Чоловік все життя важко працював.
«Чому я на роботі надриваюсь як віл?» - запитав сам себе він.
По його обличчю скотилась разом з потом сльоза. Вона була солоною.
«Чому саме мені дісталась така важка доля?» - виникло в нього друге запитання.
По лиці скотилась інша сльоза, на цей раз гірка.
«Та доки це все триватиме?» - чоловік весь аж скипів.
Третя сльоза прямо бризнула йому з ока. Вона була злою. Він з гнівом ударив кулаком по столу. Удар виявився невдалим, по краю стола. На збитих кінчиках пальців появилась кров.
«Та що ж це таке?» - вирвалось у нього і на очах забриніла ще одна сльоза - жалю.
«Господи! Що зі мною діється? Захисти мене . Прийми мене до себе. Я не можу так далі жити,» - з мольбою він закрив обличчя руками.
З очей скапнула ще одна сльоза. Йому вона видалась солодкою, бо з нею вперше прийшло заспокоєння, мир на серце. Ця сльоза була Божа.
Сльози перемішались, та все одно залишались солодкими.
«Напевне вся наша важка праця разом з гіркотою нашої долі вилились в моря і океани, що оточують землю, - чомусь подумав чоловік. Сум і біль приводять нас до того, що ми нарешті задумуємось над нашим життям. Прісноводні ріки, впадаючи в морські глибини, розчиняються в них і собі стають солоними. Ця вода випаровується, піднімається в небо, перетворюючись в пухнасті хмаринки. Вона залишає на землі сіль, а згодом випадає у вигляді солодкого дощу, напуваючи всіх хто прагне жити. Бо те, що сходить з неба - чисте, і дає життя!»

СльозаПроза

Сльоза
Проза